9 
Ювілейний саміт ШОС зміцнив позицію Китаю, РФ не знайшла підтримки щодо війни в Україні
Шанхайська організація співробітництва (ШОС) після її створення у нинішньому вигляді у 2001 році пройшла кілька хвиль розширення і наразі складається з десяти країн-учасниць (Китай, Росія, Індія, Іран, Пакистан, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан і Білорусь). В організації також є 16 держав спостерігачів і партнерів, тобто загалом, як полюбляють казати в Пекіні, «сім’я ШОС» представляє половину людства і більш ніж третину світової економіки.
На перший погляд – доволі велика сила. Проте так було б, якби членів ШОС об’єднували першочергово спільні цінності й ідейна близькість, завдяки яким організація діяла б як єдиний організм, злагоджено й консолідовано.
Насправді ж це швидше клуб за інтересами, де кожен учасник має власні цілі, які нерідко перетинаються чи навіть суперечать бажанням іншого. Водночас усі орієнтуються на лідера об’єднання, Китай, який визначає порядок денний організації відповідно до власного бачення її розвитку та свого місця на світовій арені.
Фото: chn.sectsco.org
НАЙБІЛЬШИЙ САМІТ ЗА ВСЮ ІСТОРІЮ ОРГАНІЗАЦІЇ
Пекін використовує ШОС для проєктування впливу Китаю на всю Євразію і поширення власних інтересів у життєво важливих для себе регіонах, передовсім у Центральній Азії.
Раніше лідером ШОС вважалась і Росія, проте її вплив почав падати після вторгнення в Україну у 2014-му й анексії Криму та окупації частини Донбасу, а з початком повномасштабної війни випарувався взагалі. Поки що російському правителю в ШОС продовжують приділяти підвищену увагу, однак це швидше данина традиції, а не визнання статусу – Москва вже давно не пропонує нічого нового для розвитку організації.
Радше навпаки, до війни блокувала проєкти, які китайська сторона хотіла реалізувати з центральноазійськими партнерами, зокрема будівництво так званого Серединного транспортного коридору в Європу через Центральну Азію, в обхід Росії. Тепер же в Москві не заважають Пекіну й навіть демонструють підтримку, попри очевидну невигідність такої ініціативи для себе.
Та повернімось до саміту в Тяньцзіні. Він справді став особливим за кількістю і рівнем учасників – на запрошення голови КНР до Китаю прибули лідери 25 країн членів та партнерів ШОС і керівники десяти міжнародних організацій, серед яких генеральні секретарі ООН Антоніу Гутерреш та Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) Као Кім Хурн. У минулорічному зібранні в Астані учасників було вдвічі менше – лише 16 країн, частину яких представляли не глави держав, а віцепрезиденти чи заступники прем’єр-міністрів.
Високі гості почали прибувати до Тяньцзіня з 30 серпня, і голова КНР Сі Цзіньпін від того дня й до 2 вересня проводив двосторонні зустрічі з кожним лідером іноземної країни, підписуючи пакети документів про двосторонню співпрацю в різних сферах. Розпочав Сі з переговорів із генеральним секретарем ООН, який задав позитивний тон майбутнім зустрічам високими оцінками роботи китайської влади та особисто голови КНР і подякував Китаю за підтримку багатосторонності.
Двосторонні зустрічі лідера Китаю зі своїми гостями тривали й увесь перший день саміту, 31 серпня, хоча журналісти очікували, що цього дня відбудеться головне засідання, як це було раніше. Однак цього разу головна подія стартувала 1 вересня і приблизно за чотири години вже фінішувала. За цей час очільники країн-учасниць ШОС виголосили кожен свою промову та ухвалили підсумкову декларацію саміту.
Отже, зібрання усе більше зосереджується на двосторонніх комунікаціях, а не переговорах у рамках організації, що, вочевидь, продиктовано глибокими розбіжностями й антагонізмом між певними його учасниками, насамперед Індією і Пакистаном. Лідери цих двох сусідніх країн, між якими триває жорстке протистояння за контроль над територією штату Кашмір, після чергового загострення суперечки та обміну ракетними ударами у травні не розмовляють між собою.
Проте Китай, як видається, хоч і на короткий час, але примирив усіх. Тож засідання ШОС, як і наступне ШОС+ із партнерами та спостерігачами, минуло без інцидентів, і всі лишились задоволеними.
Фото: chn.sectsco.org
КИТАЙ ОБІЦЯЄ МІЛЬЙОНИ
Те, що саміт матиме «шалений» успіх, було зрозуміло ще до його проведення – китайська дипломатія традиційно задовго перед зустріччю провела велику технічну роботу з партнерами й узгодила тексти як двосторонніх домовленостей, так і тих, що стосуються організації. Тож гості китайського лідера їхали до Піднебесної із чітким розумінням того, що вони зможуть отримати та із чим повернуться до своїх столиць.
Головним бенефіціаром, безумовно, став Китай. Задіяні Пекіном значні ресурси на організацію масштабного дипломатичного заходу не пропали марно – своїх цілей китайська сторона досягнула і продемонструвала значне посилення власних лідерських позицій в Євразії та ролі виразника інтересів Глобального Півдня. Фокус на Євразії під час саміту ШОС повністю вкладається у стратегію керівництва КНР із нарощування присутності та впливу своєї країни в різних державах і регіонах світу.
Тут доречно пригадати, що минулого року в Пекіні пройшов не менш масштабний саміт Китай – Африка, на який зібралися лідери всіх 53 африканських країн, що мають дипвідносини з КНР. Той форум завершився визнанням ключової ролі Китаю в розвитку Африканського континенту.
Паралельно Пекін інтенсивно просуває власні інтереси в Південній Америці, де його цікавлять портова інфраструктура (китайці збудували у Чилі порт Чанкай, перший глибоководний порт на латиноамериканському континенті) та запуск виробничих потужностей, щоб простіше заводити свої товари на ринок США. Тепер сильний акцент на Євразії та перебрання на себе функцій лідера. Така собі некваплива китайська експансія світом.
Щоб ні в кого не було сумнівів, хто головний у ШОС, Сі оголосив про рішення влади Китаю надати фінансовим установам країн-учасниць ШОС, які входять до Міжбанківського об’єднання ШОС, – а це по одному банку з кожної країни – кредитів на суму 10 млрд юанів (понад $1,4 млрд) упродовж наступних трьох років, а також 2 млрд юанів ($280 млн) безповоротної допомоги у вигляді грантів країнам-членам ШОС.
Механізми реалізації цього зобов’язання наразі не розкриваються, як і суми чи пропорції, в яких надаватимуться кошти дев’яти країнам об’єднання. Якщо порахувати, то суми загалом не такі й великі для Піднебесної з її економікою розміром близько 20 трильйонів доларів. Проте, крім Китаю, ніхто більше ніяких фінансових ініціатив не висунув, тож зрозуміло, хто замовляє музику й диригує організацією.
Сі також наголосив на необхідності реформи ООН та висунув Ініціативу глобального управління, скеровану на розширення участі країн, що розвиваються, Глобального Півдня, в управлінні світовими справами.
Із гарним настроєм повернувся з Тяньцзіня і глава індійського уряду, який уперше за останні сім років з’їздив до КНР. Його усміхнене обличчя та обійми із Сі й Путіним облетіли всі світові медіа. І він реально має підстави бути задоволеним, бо домовився з китайським колегою про розмороження взаємодії між двома країнами. Індія та Китай, дві великі сусідні країни, які мають непрості відносини, фактично призупинили всю взаємодію у 2020 році після інциденту на їх спірному кордоні в Гімалаях, унаслідок якого загинули військові з обох сторін.
Після Тяньцзіня Нью-Делі та Пекін остаточно перегорнули ту драматичну сторінку і прагнуть відновити торгівлю й економічну співпрацю між собою. Це не означає, що суперечки врегульовані, ні, прикордонний спір не вирішений, просто його винесуть в окремий трек і накажуть військовим на спірних ділянках не вдаватись до провокацій чи агресії проти іншої сторони. У результаті цього питання кордону заморозять, а його демаркація обговорюватиметься сторонами багато років.
Само собою різке потепління між Індією та Китаєм, відносини між якими десятки років балансують на критичній межі, є мало не сенсацією. Однак найбільшу роль у нормалізації між двома країнами, як не дивно, відіграв президент Дональд Трамп, покаравши індійських партнерів 50-відсотковими митами на імпорт товарів до США. Та тепер для Моді, як і багатьох інших гостей Сі, пріоритетом є порятунок власних економік, а захист від тарифів Трампа може дати тільки Пекін.
Серед важливих досягнень саміту ШОС також варто згадати просування Піднебесної на Південному Кавказі, зокрема, заяву прем’єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна та Сі Цзіньпіна про підвищення рівня відносин між двома країнами до стратегічного партнерства. Вірменія лишалась останньою, яка не мала такого статусу: Грузія встановила стратегічні відносини з КНР минулого року, а Азербайджан – у квітні поточного.
Крім того, на полях саміту в Тяньцзіні Вірменія та Пакистан оголосили про встановлення дипломатичних відносин, яких вони не мали з моменту проголошення Вірменією незалежності у 1991 році через жорстку позицію Ісламабаду щодо нагірно-карабахського конфлікту. Навіть більше, протягом багатьох років у доктрині національної безпеки Вірменії Пакистан був визначений загрозою нацбезпеці республіки. Якою є роль Пекіна в цьому процесі, не відомо, однак важлива подія відбулась у Китаї, тож він може зарахувати це до своєї скарбнички здобутків.
Фото: AA
ПУТІН У КИТАЇ: ПОПИТ НА СЕЛФІ, СТАРІ ПІСНІ ПРО ВІЙНУ І ВТРАТА ВПЛИВУ
Про втрату Росією як країною-співзасновницею ШОС впливу в цій організації на користь Китаю згадувалося вище, проте варто докладніше поглянути на активності Путіна під час цієї поїздки до КНР. І почати потрібно з того, яку делегацію привіз господар Кремля зі собою.
До Тяньцзіня Путін узяв половину російського уряду, очільників його фінансово-економічного й промислового блоку, а також керівників нацбанку та кількох великих держбанків й очільників найбільших держкорпорацій, серед яких глави Газпрому Олексій Міллер та Роснєфті Ігор Сєчин. Уже це красномовно вказує на пріоритетні питання майбутніх переговорів росіян із китайськими партнерами.
Насправді від початку війни проти України перелік звернень Москви до Пекіна залишається майже незмінним і містить прохання купувати більше російських енергоресурсів та допомагати з обходом санкцій. Цього разу мало з’явитися ще одне прохання – дати Москві стабілізаційний кредит у розмірі близько 7 трлн рос. рублів ($83,3 млрд) для покриття цьогорічного дефіциту бюджету. Проте переговори з Путіним Сі залишив «на десерт» і зустрівся з ним уже 2 вересня в Пекіні, у Тяньцзіні лідери Китаю і Росії лише привітались перед початком засідання та коротко поговорили на камери утрьох з індійським прем’єром Моді.
На самому ж саміті Путін виголосив промову, що суттєво відрізнялася меседжами від сказаного лідером Китаю та іншими учасниками. Правитель Росії приділив лише половину свого виступу власне проблематиці ШОС, а другу присвятив Україні.
Потрібно, до речі, зауважити, що українську тему порушував лише Путін, який, за його ж словами, обговорював з усіма своїми співрозмовниками війну, та Моді на зустрічі з ним, закликавши російського диктатора зупинити війну. Решта учасників саміту, вочевидь за наполяганням Пекіна, уникали згадувати розв’язаний Москвою великий збройний конфлікт в Європі, хоча його наслідки відчувають в усіх куточках світу.
Путін знову розповів власну альтернативну історію про «спровокований Заходом переворот у 2013 році» та спроби «військовою силою придушити спротив тих регіонів України, які не сприйняли перевороту», а також про нібито прагнення НАТО «втягнути Україну в Альянс», щоб загрожувати Росії. У МЗС України одразу ж відреагували на такі заяви господаря Кремля, зазначивши, що Путін поступово втрачає свої навички в брехні.
Та, схоже, не тільки в Києві помітили втрату хисту російським правителем. Нудні повторювання нафантазованої реальності не справили враження на присутніх і за столом ШОС, тож друзі Путіна відмовилися разом із ним занурюватись у паралельну реальність. Тому в підсумковій декларації саміту в розділі, присвяченому безпековим викликам, де вказані ряд терактів та протистояння в Газі, війну в Україні взагалі не згадали.
І це йдеться про організацію, в якій лише дружні Росії «країни-однодумці», це не про «Групу двадцяти» із західними державами у складі, у заявах якої теж уникають згадки війни в Україні через неможливість дійти узгоджених формулювань. Москва точно намагалася включити в текст підсумкового документа засудження України і Заходу й напевно мала підтримку Ірану та Білорусі, проте решта країн, зокрема й Китай та Індія, заперечили.
Ще одне спостереження полягає у відмінностях у змістах переговорів глав іноземних держав із Сі та Путіним. На зустрічах із першим ішлося переважно про спільні проєкти розвитку і співпраці, із другим – про те, як приємно з ним знову зустрітися й поговорити. У Тяньцзіні Росія, на відміну від Китаю, не пропонувала жодних проєктів, бо головною метою контактів Путіна з главами іноземних країн, схоже, було зробити фото й відео рукостискання, щоб показати населенню РФ, що їх улюблений правитель не ізольований від світу й веде активну міжнародну діяльність.
До речі, про зустріч із російським очільником у Тяньцзіні попросили всі учасники саміту. Оскільки від Путіна годі щось отримати, то причиною такого високого інтересу до його персони, окрім данини традиції, вочевидь було почути про переговори з Трампом на Алясці та запитати рецепта, як краще будувати розмову з американським президентом, щоб отримати бажаний для себе результат.
На тому країни ШОС і розійшлися, кожен залишився зі своїми інтересами й зі своєю «перемогою». Частина гостей китайського лідера повернулись додому, інші переїхали до Пекіна, де 3 вересня разом із Сі дивилися великий військовий парад із нагоди 80-ї річниці завершення Другої світової війни.
Китай помпезно й успішно провів саміт ШОС, заявивши про себе як головну силу в Євразії та лідера Глобального Півдня, готового кинути виклик Сполученим Штатам. Натомість Росія програє дедалі частіше і там, де не так давно мала безумовну перевагу й підтримку. Поступається своєму стратегічному партнерові Китаю уже не десь за океаном, на Кубі чи в Латинській Америці, а зовсім поруч, у Центральній Азії та на Південному Кавказі, і темпи стискання впливу Москви до кордонів федерації лише прискорюватимуться.
Україна ж, хоч і не була за столом переговорів у Тяньцзіні, здобула підтримку принаймні частини країн-учасниць колись орієнтованої на Москву Шанхайської організації співробітництва.
Володимир Сидоренко, Пекін
Перше фото: AA
