7 
Які наслідки криза у французькому парламенті може спричинити в контексті російсько-української війни
Франція занурилась у черговий політичний шторм. Уже вп’яте парламент висловив недовіру прем’єр-міністру країни. Цей Уряд був прихильний до України, зокрема у питаннях постачання зброї, а кандидатура наступного прем’єра поки залишається невідомою. Які наслідки криза у французькому парламенті може спричинити в контексті російсько-української війни та чи зможуть ультраправі на чолі з Марі Ле Пен використати ситуацію на свою користь?
Скріншот
У понеділок французький парламент очікувано висловив недовіру уряду Франсуа Байру. Таким чином, Франція втратила четвертого прем’єра за президента Макрона. Це безпрецедентна плинність кадрів за часів П’ятої республіки. І показник тривалої політичної кризи, яка лише поглибилася.
Президент тепер у глухому куті: він має швидко знайти нового главу уряду, який зможе протриматися принаймні до ухвалення бюджету. Або оголосити ще одні дострокові вибори. А це великий ризик, зважаючи на його власну непопулярність (останні опитування показали 15 відсотків) та електоральну силу ультраправих. Цей парламент не має більшості відтоді, як сам Макрон торік розпустив попередню Асамблею. Падіння уряду – це ще один прояв політичної хвороби другої економіки в ЄС та ключового союзника України. Що очікує Францію далі, та як це позначиться на Україні?
ЩО САМЕ СТАЛОСЯ І ЧОМУ?
«Ви маєте владу скинути уряд, але ви не маєте влади стерти реальність. Реальність залишиться невблаганною. Витрати продовжуватимуть зростати ще більше, а тягар боргу, який і без того є нестерпним, буде ставати все важчим та дорожчим», – мужньо застеріг глава французького уряду, виступаючи з прощальною промовою. Він підкреслив, що Франція продовжує накопичувати борги, витрачаючи більше, аніж виробляє. «Один євро дефіциту – це один євро додаткового боргу. Щороку ми витрачаємо більше, аніж маємо ресурсів», – наголосив Байру, додавши, що втрата економічної свободи призведе до втрати суверенності.
Але ці слова вже нікого не могли спинити. Із 573 депутатів, які взяли участь у голосуванні, значна більшість – 364 – проголосували проти вотуму довіри уряду, тоді як 194, переважно з числа членів коаліційного уряду, підтримали його. П’ятнадцять депутатів утрималися. «Злили» Байру всі ліві та всі ультраправі. Навіть республіканці, яким дали право вибору, розкололися майже навпіл – 27 депутатів проголосували «за», а 22 «проти» чи утримались.
Байру сам викликав вогонь на себе. 25 серпня він заявив, що вимагатиме вотуму довіри від парламенту, оскільки прагне мобілізувати політичні сили на підтримку свого бюджетного проєкту. Це був спосіб легітимізувати суворі заходи економії – ключовий елемент плану Байру, який передбачав скорочення дефіциту майже на 44 млрд євро, а також такі непопулярні кроки, як скасування двох державних свят і заморожування соціальних видатків. За словами Байру, усе це необхідно було зробити, щоб відновити довіру до економічної політики Франції та почати скорочувати надмірний дефіцит бюджету (зараз це понад 5% ВВП).
Однак такі пропозиції викликали жах як у лівих, так і у правих партій.
Як наголошують чимало експертів, прохання прем’єра проголосувати за довіру уряду було не лише своєрідним публічним харакірі. За цим стояла спроба врятувати власний імідж. Оскільки його уряд від початку не спирався на більшість в Асамблеї, він вирішив не терпіти політичну нестабільність, а прискорити її.
Близькі до нього люди підозрюють, що Байру очікував імовірного вотуму недовіри восени, тож, щоби не піти на дно, як його попередник Барньє, вирішив зіграти на випередження, зберігши імідж борця за інтереси Франції. І, схоже, це у нього вийшло. Однак спочатку – про те, чим запам’ятається цей уряд.
Фото: АА
ЧИМ ЗАПАМ’ЯТАЄТЬСЯ УРЯД БАЙРУ?
«Нарешті починаються неприємності», – соратники подейкують, що саме цю фразу авторства Міттерана Байру промовив на порозі Матіньйону (назва урядового палацу, – ред.) у грудні 2024 року. У віці 73 років він став 28-м прем’єр-міністром П’ятої республіки, замінивши на цій посаді Мішеля Барньє. Той протримався лише 3 місяці, ставши жертвою бюджетної битви з парламентом. Байру вдалося втриматися майже 9.
Перші тижні його прем’єрства позначилися вкрай невдалою комунікацією, зокрема, дистанційною участю у кризовому штабі після урагану на Майотті. Замість летіти на Майотту, Байру відбув у місто По, де продовжував працювати мером.
Йому таки вдалося протягти бюджет країни через парламент, але не голосуванням депутатів, а за допомогою поправки до Конституції 49.3, яка дозволяє ухвалювати такі рішення, не маючи більшості голосів. Усе це лише загострило напруження.
Найсильнішим ударом для Байру стала справа про насильство у католицькій школі Бетаррам. У ній фігурувала його власна родина – дружина роками викладала у цьому елітному закладі, а власна донька свідчила про насильство, якого сама зазнала в Бетаррамі. Однак Байру постійно повторював, що йому нічого про це не відомо.
Загалом Байру зумів пережити вісім вотумів недовіри, переважно завдяки тактичним домовленостям із соціалістами та нейтралітету ультраправих. Але це сприймалося радше як відстрочка. Вже влітку своїми заявами про бюджетну економію замість мобілізувати підтримку Байру фактично підготував ґрунт для власної відставки.
БЕЗПЛІДНІ КОНСУЛЬТАЦІЇ
Останні два тижні до призначеного ним же самим голосування за довіру в парламенті Франсуа Байру посилено радився з усіма політичними силами. І не сходив з екранів телевізорів. Однак усі, хто виходили з Матіньйона після цих розмов, заявляли лише одне: точок дотику не знайдено.
Так, соціалісти чітко заявили про власні амбіції очолити уряд. Вони запропонували створити лівий уряд, спираючись на власний контрбюджет і новий метод управління – без використання статті 49.3 та з метою поступово вибудувати парламентську більшість. Перший секретар соціалістів Олів’є Фор наполягав, що настав час для лівих нарешті керувати країною, бо саме результати парламентських виборів 2024 року дають їм легітимність. Цю позицію підтримали екологи.
Однак не всі на лівому фланзі такі єдині. «Інсумісти» (партія «La France insoumise») виступили різко проти і звинуватили соціалістів у тому, що ті «рятують» Макрона. Ультраліві наполягають на необхідності відставки президента та дострокових президентських виборів. Власне, цього ж прагнуть і ультраправі.
Скрнішот зі сторінки Marine Le Pen/Х
Марін Ле Пен, лідерка найбільшої натепер фракції «Національне об’єднання» у парламенті, заявила, що її політична сила буде послідовно відсторонювати всіх – як лівих, так і правих кандидатів на посаду прем’єра.
«Все вказує на те, що юридично, політично, навіть морально розпуск – це не варіант для Макрона, а його обов’язок», – заявила вона під час дебатів. Послідовна борчиня з макронізмом у понеділок утрималася від питання про дострокову відставку президента, але закликала Макрона до ролі арбітра, покладеної на нього Конституцією. Вона вкотре нагадала, що за «Національне об’єднання» на останніх виборах проголосували понад 10 мільйонів французів, однак їхня позиція ніяк не представлена у виконавчій владі. Таким чином, вихід із політичної кризи, спровокованої минулими виборами, лежить через наступні. І не лише парламентські. Але про це пізніше.
ЯК ФРАНЦІЯ ОПИНИЛАСЬ У ПОЛІТИЧНОМУ ТУПИКУ
Ні для кого не секрет, що саме авантюрне рішення Еммануеля Макрона призначити дострокові вибори у червні минулого року лежить в основі нинішнього шторму. Так, після переобрання на другий термін у 2022 році президенту бракувало абсолютної більшості в парламенті. Однак спроба повернути собі вплив у Національній Асамблеї, коли найбільший опонент – читай «ворог», ультраправе «Національне об’єднання» – перебував на найвищому рівні підтримки та ще і переміг «в одні ворота» на європейських виборах, виявилась очевидно провальною.
Унаслідок цієї блискавичної кампанії влітку 2024-го ультраправі перемогли у першому турі, й лише широка коаліція лівих сил та центристського блоку в другому турі зупинила силу Ле Пен від здобуття більшості. У червні 2024-го жодна політична сила не отримала необхідної більшості – 289 місць, а парламент розділився на три частини: лівий неоднорідний альянс, ультраправі, які отримали ще більше представництво, та центристи Макрона, які навпаки – втратили місця. Ця «третинна» Асамблея зробила країну некерованою.
Фото: АА
Зрештою, Макрон не обрав прем’єр-міністра від лівого блоку, що переміг на виборах, проігнорував своїх прямих ворогів – ультраправих, а натомість призначив главою уряду республіканця Мішеля Барньє.
Таким чином, виконавча влада дісталася меншості. Уряд був сформований із суміші непопулярних центристів та нечисленних правих. А після швидкої відставки Барньє – приблизно у такому ж складі перейшов і до Байру.
ХТО НАСТУПНИЙ І ЧИ НАДОВГО?
Раніше Макрон заявляв, що вдруге парламент не розпускатиме, тож тепер йому доведеться обирати з дуже вузького кола кандидатів. Президент намагатиметься знайти прем’єр-міністра, який зможе укласти принаймні «пакт про ненапад» з лівоцентристськими соціалістами. Може спробувати ще раз із кимось зі свого центристського угруповання.
«Складність для президента полягає не в тому, щоби знайти правильний склад уряду, а в тому, щоби знайти правильний темп. Не поспішати, вагатися було б не лише визнанням слабкості, але й поглибило б кризу», – каже Гійом Табар, політичний оглядач Le Figaro. В умовах імовірного зниження кредитного рейтингу Франції будь-який день без прем’єр-міністра буде провокувати занепокоєння і залишить главу держави, чия суспільна довіра знаходиться на рекордно низькому рівні, наодинці на передовій лінії внутрішнього фронту.
Серед деяких імен на посаду прем’єра, що обговорюються зараз, називають Жеральда Дарманена, міністра юстиції з уряду Байру, або Еріка Ломбара, міністра економіки та фінансів. Говорять і про вірного соратника Макрона, нинішнього міністра збройних сил Себастьяна Лекорню. «Для України це був би найвдаліший варіант, спостерігаючи за його достатньо системними, послідовними діями з підтримки України», – припустив у розмові з кореспондентом Укрінформу експерт з міжнародних безпекових відносин Михайло Гончар. Водночас, питання полягає в тому, наскільки довго зможе протриматися черговий прем’єр.
Однак варто відзначити, що важковаговики французької політики ціляться вже на наступні президентські вибори і не зацікавлені у «самоспаленні» на прем’єрській посаді.
Фото: pexels
СЛАБКА ФРАНЦІЯ – ПОДАРУНОК ДЛЯ КРЕМЛЯ
До наступних президентських виборів у 2027 році у Макрона залишилося менше двох років. Як уточнюють у Франції, 20 місяців. І президент, як глава держави, звісно, залишається з найширшими повноваженнями у сфері зовнішньої політики та національної безпеки. Однак на реалізацію всіх його прожектів у цьому напрямі необхідна підтримка уряду та парламенту.
Зазначимо, що уряд Байру був прихильним до України: скорочувати дефіцит бюджету пропонувалось, однак оборонні витрати та допомога нам залишалися «священною коровою». «Головне, щоб ці кошти були. Якщо є бюджетний дефіцит, то, відповідно, їх нема. Ситуація, в принципі, така сама, як і півтора року тому. Це фундаментальне питання. Тому звідси, на мій погляд, – проблема активності Франції у питанні якісного переходу коаліції «нерішучих» у щось більше. Президент Макрон має підтвердити свої слова діями, але досі ми бачимо лише рішучість на словах та обіцянки», – каже Михайло Гончар.
Президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ» підкреслює також, що стан слабкої Франції грає винятково на руку Росії та Китаю: «Росія постійно намагається не тільки нейтралізувати східний фланг НАТО, з яким межує Україна, але й нейтралізувати західноєвропейські країни, і Францію передусім – як форпост нашої підтримки там. Тому саме Росія, мережа впливу якої залишається сильною у Франції, є бенефіціаром цієї кризи».
Отже, у цей критичний геополітичний момент Франція паралізована політичним хаосом, відсутністю виконавчої влади та надмірним державним боргом. На думку впливового французького геополітичного експерта Ніколя Бавреза, таким чином вона втрачає лідерські позиції в Європі та дискредитує увесь проєкт стратегічної автономії Єдиної Європи, автором та ідейним натхненником якого є, власне, сам Макрон.
НАЙБЛИЖЧА ПЕРСПЕКТИВА – «БЛОКУЙМО УСЕ!»
Поки Макрон буде шукати ситуативних союзників, французи не чекатимуть. Уже 10 вересня у країні розгортається рух під назвою «Блокуймо все!» («Bloquons tout!»), який за потужністю може затьмарити знамениті «жовті жилети» 2018 року та протести проти пенсійної реформи 2023-го. Організатори «Блокуймо все!» пообіцяли не лише блокування доріг та підприємств і вуличні демонстрації. Найближчими днями у Франції під керівництвом профспілок відбудуться великі страйки в лікарнях та на залізниці. Протестувати обіцяють студенти та навіть учні ліцеїв. У суспільстві загалом панує «передреволюційна» атмосфера: звичайним громадянам набридло відчуття, що політики їх не слухають, натомість виживати «маленькому французу» доводиться все важче – зупинка зростання економіки призвела до падіння купівельної спроможності, та й рівень безробіття залишається високим.
Цим загальним суспільним незадоволенням захочуть скористатись ультраправі та ультраліві, аби дискредитувати Макрона. Таким чином, Франція опинилася на роздоріжжі: внутрішня нестабільність підриває авторитет президента, а вуличні протести можуть перетворитися на каталізатор ще глибшої політичної кризи, якою неодмінно спробують скористатися і радикальні сили всередині країни, і Кремль іззовні.
Лідія Таран, Франція
Перше фото: Assemblée nationale
