17 
Європейські партнери переходять до практичних кроків, однак без американського backstop розгортання сил залишається відкритим питанням
Саміт Коаліції охочих у Парижі став сигналом готовності партнерів України перейти від декларативних політичних заяв до практичних рішень у сфері безпекових гарантій та стримування потенційної повторної агресії з боку Російської Федерації. Ухвалена Паризька декларація, а також тристороння декларація України, Франції та Великої Британії щодо намірів із розгортання багатонаціональних сил засвідчили: йдеться вже не лише про риторику, а про конкретні, хоч і досі обмежені, кроки Європи назустріч діям. Документами формалізовано й окреслено, зокрема, риси того, яким може бути міжнародний контингент в Україні після потенційного припинення вогню.
Водночас поки що зафіксоване лише рамкове бачення майбутніх безпекових гарантій. Остаточні рішення ще потребуватимуть схвалення національних парламентів, а потенційний іноземний контингент, якщо його буде розгорнуто, матиме обмежений характер – за чисельністю, зонами розміщення та правилами застосування сили. Більшість домовленостей залишаються умовними й залежать як від параметрів майбутнього припинення вогню, так і від внутрішньополітичної динаміки у країнах-партнерах.
Вирішальною ж передумовою є позиція Сполучених Штатів: європейські «охочі» готові з’явитися в Україні тільки за наявності американського backstop – політичних і військових гарантій підтримки з боку Вашингтона.
НАЙБІЛЬША КІЛЬКІСТЬ ДЕЛЕГАЦІЙ, ФІКСАЦІЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ ЩОДО УКРАЇНИ ТА УЧАСТЬ США
Паризька зустріч стала найбільш репрезентативною за всю історію Коаліції охочих: у ній узяли участь представники 35 держав, зокрема 27 глав держав і урядів.
Важливим моментом стала безпосередня участь представників команди президента США – спецпосланців Стівена Віткоффа і Джареда Кушнера, а також головнокомандувача Об’єднаних сил НАТО в Європі (SACEUR) і командувача Європейського командування ЗС США генерала Алексуса Гринкевича. Це стало чітким сигналом збереження трансатлантичної єдності в питанні України, попри спроби Росії підірвати її через інформаційні операції та гучні заяви про нібито «атаки безпілотників» на резиденцію Путіна.
Ухвалена за підсумками саміту Паризька декларація зафіксувала готовність учасників Коаліції взяти на себе політично й юридично зобов’язальні гарантії безпеки для України, які мають бути активовані після встановлення режиму припинення вогню. Йдеться про доповнення вже чинних двосторонніх безпекових угод у межах національних правових і конституційних процедур держав-учасниць.
Документ передбачає участь у механізмі моніторингу та верифікації припинення вогню за лідерства США, довгострокову військову підтримку ЗСУ, підготовку до розгортання багатонаціональних сил, а також узгоджені дії в разі нового збройного нападу Росії – від військових і розвідувальних до дипломатичних і санкційних. Для оперативної координації цих напрямів у Парижі створюється тристороння група США–Україна–Коаліція.
Окремим результатом стала тристороння декларація України, Франції та Великої Британії, яка фіксує наміри щодо розгортання багатонаціональних сил після припинення вогню. Саме Лондон і Париж тепер розглядаються як ключові потенційні контрибутори такого контингенту.
«Це – життєво важлива частина нашого твердого зобов’язання підтримувати Україну в довгостроковій перспективі. Це прокладає шлях до правової бази, спираючись на яку британські, французькі та партнерські сили могли б діяти на українській території, захищаючи небо та море України та відновлюючи Збройні сили України на майбутнє», – заявив на пресконференції після саміту британський прем’єр Кір Стармер.
Водночас конфігурація, чисельність і мандат потенційного іноземного контингенту залишаються відкритими.
Відповідно до Паризької декларації, багатонаціональні сили для України мають сприяти «заходами щодо забезпечення безпеки в повітряному просторі, на морі та суходолі, а також відновлення Збройних сил України» – «на прохання України після того, як відбудеться надійне припинення воєнних дій». Водночас «ці елементи будуть здійснюватися під керівництвом Європи, за участі також неєвропейських членів Коаліції та із запропонованою підтримкою США».
Станом на зараз можна впевнено говорити лише про одне: будь-яке можливе розгортання іноземних військових сил в Україні розглядається тільки після досягнення домовленостей про припинення вогню. Д того ж не йдеться ні про класичну миротворчу місію ООН, ні про розміщення підрозділів безпосередньо на лінії бойового зіткнення.
Відповідно до бачення президента Франції Еммануеля Макрона, потенційний контингент має бути розміщений у стратегічно важливих точках у глибині території України та виконувати функції стримування, підтримки, тренування й відновлення Збройних сил України.
Прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер, своєю чергою, повідомив про намір Парижа та Лондона створити мережу військових хабів на території України, а також збудувати захищені об’єкти для зберігання озброєння та військової техніки, щоб підтримувати оборонні потреби держави.
Водночас поки що незрозуміло, принаймні в публічному вимірі, якою може бути чисельність цих багатонаціональних сил та які конкретні внески їхніх учасників. Навіть обидві країни, які чітко задекларували готовність до участі, – Франція та Велика Британія – утримуються від конкретики. Макрон згадував лише про «кілька тисяч» військових, тоді як Стармер наголосив, що остаточні рішення ухвалюватиме парламент.
Як повідомляє британська газета The Times з посиланням на військові джерела, Франція та Велика Британія разом могли б направити в Україну близько 15 тис. військовослужбовців – по 7,5 тис. від кожної країни. Це суттєво менше, ніж цифри, які раніше озвучувалися в межах Коаліції охочих, – деякі представники говорили про 30–60 тис. осіб. Водночас навіть показник у 15 тисяч може виявитися надто оптимістичним: ті ж джерела The Times зазначають, що відправлення 7,5 тис. військових може стати надто складним завданням для Великої Британії, яка має лише близько 71 тис. підготовлених військовослужбовців у складі регулярної армії.
Німеччина, у якої одна з найбільших армій в Європі, теоретично могла б суттєво збільшити чисельність потенційних багатонаціональних сил. Проте поки що скерування підрозділів Бундесверу в Україну не планується. Як заявив федеральний канцлер Фрідріх Мерц, Берлін і надалі робитиме політичний, фінансовий та військовий внесок у підтримку України, однак питання направлення військ на українську територію не розглядається. Водночас у ФРН допускають можливість розміщення контингенту на території суміжних з Україною країн НАТО, зокрема Польщі або Румунії, за умови відповідного урядового та парламентського мандата.
Схожої позиції дотримується і сусідня з Україною Польща, яка також має одну з найбільших армій в Європі. Варшава заявила, що не направлятиме свої війська в Україну, зосередившись на забезпеченні логістичної, організаційної та інфраструктурної підтримки держав, які потенційно братимуть участь у місії.
Італія також заперечила можливість участі своїх збройних сил у багатонаціональному контингенті. Після паризького саміту прем’єр-міністерка Джорджа Мелоні прямо заявила, що скерування італійських військ до України в межах гарантій безпеки не розглядається.
Водночас низка інших держав – зокрема Канада, Іспанія, Бельгія, Швеція та Туреччина – заявили про готовність долучитися до забезпечення безпекових гарантій для України після досягнення миру, однак ці внески поки що не передбачають скерування військ.
Сполучені Штати, зі свого боку, не розглядають можливість направлення власних бойових підрозділів, проте заявили про готовність очолити механізм моніторингу та верифікації припинення вогню із застосуванням дронів, сенсорів та супутникових засобів. Водночас параметри цієї системи поки що не чіткі.
АМЕРИКАНСЬКИЙ BACKSTOP – КЛЮЧОВА УМОВА, АЛЕ ТУТ Є ПИТАННЯ
Майже всі учасники Коаліції охочих визнають: без чітких і надійних зобов’язань з боку Сполучених Штатів будь-яка іноземна військова місія в Україні є малоймовірною. Про необхідність американського backstop як фундаменту системи безпекових гарантій для України неодноразово заявляв і Президент Володимир Зеленський.
Австрійський військовий експерт Маркус Райснер у коментарі Укрінформу також наголосив на тому, що участь США є визначальним чинником для готовності європейських держав до розгортання сил в Україні.
«Ключовим питанням залишається те, наскільки США будуть зобов’язуюче залучені до багатонаціональних сил в Україні в умовах миру і війни в майбутньому. Поки що невизначена відповідь на це питання ставить усі зобов’язання та обіцянки, зроблені в Парижі, у відносний контекст», – упевнений полковник Бундесгеру.
За його словами, у Парижі європейці обговорювали конкретні безпекові гарантії для України в разі припинення вогню, «однак головний сигнал ухваленої декларації полягає в тому, що США мають зобов’язатися підтримувати європейські сили, розгорнуті в Україні, у разі повторного нападу на Україну».
«Без таких запевнень або зобов’язань з боку США Європа не готова рухатися далі. Це означає, що питання знову повертається до США», – вважає Райснер.
Водночас рівень готовності США «зобов’язуватися» поки що залишається невизначеним, а будь-яке зобов’язання за президентства Трампа експерт називає «важко прогнозованим ризиком».
Райснер звертає увагу на ключовий сценарій, який ще не має чіткої відповіді: що робити, якщо європейські сили в Україні зазнають удару з боку РФ, а США не втрутяться?
«Виникає питання: що станеться, якщо європейські сили в Україні зазнають нападу, а США не втрутяться активно? Без втручання США європейцям буде складно захистити себе з огляду на їхні обмежені військові спроможності. Чи має Європа тисячі балістичних і крилатих ракет або десятки тисяч ударних безпілотників як стримувальний чинник проти Росії з погляду суто конвенційного військового потенціалу?» – ставить питання експерт.
РОСІЙСЬКІ ПОГРОЗИ ТА ВИКЛИКИ МІСІЇ
Росія, своєю чергою, відкрито заявляє про готовність розглядати будь-яку присутність західних військ в Україні як легітимну військову ціль. Одразу після саміту в Парижі в МЗС РФ заявили, що іноземні підрозділи та пов’язана з ними інфраструктура стануть «законними бойовими цілями» для російських збройних сил.
Саме ризик прямого ракетно-дронового удару по місцях дислокації потенційного контингенту – навіть у глибині території України – є головним стримувальним чинником для учасників Коаліції охочих. Така атака автоматично поставила б питання прямої воєнної відповіді та можливого втягнення європейських держав у війну з Росією.
Як застерігають експерти, напад, наприклад, на французькі чи британські підрозділи в Україні, розміщені на підставі двосторонніх угод, не активував би автоматично статтю 5 Північноатлантичного договору. Оскільки йшлося б не про територію НАТО й не про місію Альянсу, інцидент набув би двостороннього характеру. Саме тому питання американських гарантій, зокрема ядерного стримування, є центральним для всієї концепції.
«Поки що важко уявити, щоб європейські збройні сили були розгорнуті в Україні без підтримки США з їхніми особливими військовими спроможностями та без гарантії американського військового втручання в разі масштабного російського нападу. Особливо допоки Росія розглядатиме західних солдатів в Україні як військові цілі, – вважає австрійський полковник Райснер. – За відсутності відповідного мандата ООН така місія ґрунтувалася б на двосторонніх зобов’язаннях між Україною та певними європейськими державами. Вона також не підпадала б під дію статті 5 Північноатлантичного договору, оскільки війська перебували б в Україні, тобто поза територією НАТО. Це означає, що механізм колективної оборони НАТО не застосовувався б у разі російського нападу на європейські сили».
Теоретично ці прогалини могли б бути врегульовані окремими міжнародно-правовими угодами, однак вони потребували б ратифікації національними парламентами, що додатково ускладнює процес.
«У минулому або мандат ООН, або присутність США в Коаліції охочих гарантували військове втручання – саме з боку США. Якщо обидвох цих чинників немає, європейці змушені діяти самостійно і брати на себе всі ризики, – заявив експерт. – Чіткої домовленості про майбутнє розгортання європейських військ в Україні поки що не існує, і зберігаються серйозні сумніви, чи західні держави справді зобов’яжуться воювати з Росією в Україні в разі відновлення бойових дій».
Водночас Райснер назвав тристоронню декларацію України, Франції та Великої Британії, а також інтерес інших європейських держав до приєднання «помітним кроком уперед і свідченням готовності Європи до дій».
Окремо австрійський військовий звернув увагу на ще один важливий аспект у питанні очікуваних від США жорстких безпекових гарантій для Європи та України – питання взаємної довіри та прогнозованості американських зобов’язань.
«За Трампа США продемонстрували, на що вони готові і здатні у військовому плані, не останньою чергою у Венесуелі. Трамп підкріпив це подальшими заявами щодо Куби та Гренландії. Військові спроможності США були продемонстровані переконливо і не викликають сумнівів, а мета нав’язати повагу будь-яким нинішнім чи майбутнім противникам, безперечно, була досягнута. Водночас репутація США серед європейських союзників зазнала втрат, – зазначив Райснер. – Постає питання, на які договори чи зобов’язання можна буде покладатися в майбутньому. Чи стало міжнародне право повністю неактуальним і чи діє тепер лише право сильнішого? Усі обіцянки захисту й підтримки можуть бути ефективними лише за умови взаємної довіри, подібно до шлюбної обітниці – і в добрі, і в погані часи».
Європа, за його оцінкою, поки що залишається слабшим партнером і без військової підтримки США не здатна здійснювати повноцінне застосування сили.
«Коли Трамп заявляє, що Данія пообіцяла направити ще одну упряжку собак до Гренландії, – це демонструє обмежені, якщо не фактично паралізовані, можливості Європи щодо демонстрації військової сили. Це стосується як України, так і Гренландії, – додав експерт. – Якщо декларація передбачає функціонуючий механізм моніторингу та верифікації припинення вогню, це означає розгортання відповідних військових спроможностей у всіх релевантних сферах оперативного управління. Йдеться, зокрема, про наявність картини ситуації в реальному часі вздовж усього українського фронту та в глибині, а також про здатність швидко реагувати відповідними силами на суходолі, на морі та в повітрі в разі будь-яких атак».
УКРАЇНСЬКА АРМІЯ – ЦЕНТР УСІЄЇ АРХІТЕКТУРИ ГАРАНТІЙ БЕЗПЕКИ
Отже, саміт Коаліції охочих у Парижі став важливим кроком у напрямі формалізації зобов’язань щодо гарантій безпеки для України, разом з потенційним розгортанням багатонаціональних сил. Водночас усі без винятку учасники зустрічі визнають: іноземний контингент можливий тільки після досягнення припинення вогню, яке поки що залишається гіпотетичним сценарієм.
Навіть за умови його досягнення, парламентського схвалення та наявності достатнього американського backstop, майбутня присутність іноземних військ – з огляду на обмеження щодо чисельності, зон розміщення та правил застосування сили – ризикує залишитися радше політичним і символічним жестом. Чи здатен обмежений британсько-французький контингент на Заході України, доповнений невеликою німецькою присутністю в Польщі або Румунії, стати реальним чинником стримування для ревізіоністської Росії, – питання відкрите.
На небезпеку символічної місії звернув увагу й генерал армії США у відставці, колишній командувач американських сил в Європі Бен Годжес. За його оцінкою, ефективна багатонаціональна присутність має складатися з тисяч добре підготовлених військових із достатніми повноваженнями та спроможностями для негайного реагування на очікувані провокації з боку Росії.
«Коаліція охочих повинна мати реальну силу та правила застосування, які дають змогу негайно реагувати на будь-які порушення. Командири не можуть щоразу телефонувати до Парижа чи Лондона, щоб дізнатися, як реагувати на російський дрон», – заявив він у коментарі The Guardian.
Схожої думки дотримується й викладач Національної академії оборони Австрії, у минулому багаторічний старший науковий співробітник у берлінському офісі Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) Густав Ґрессель. У коментарі Укрінформу він зазначив, що реальне стримування Росії можливе лише за умови іншого формату постійної присутності союзників – за зразком Розширеної передової присутності НАТО (Enhanced Forward Presence).
Ця модель, започаткована на Варшавському саміті НАТО 2016 року після анексії Росією Криму та початку війни на Донбасі, передбачає інтеграцію союзних підрозділів у національні оборонні структури країн східного флангу Альянсу для стримування потенційної агресії РФ проти країн-членів НАТО на східному фланзі та демонстрація солідарності Альянсу.
«Це могла б бути структура, подібна до EFP. Європейські сили були б інтегровані в українські структури – так само, як німецька бригада в Литві інтегрована в литовську армію та систему оборонного планування, – зазначив Ґрессель. – У такому разі Україна була б де-факто членом НАТО, хоча формально (де-юре) ще ні».
Попри активні дискусії навколо формату й мандата іноземної присутності, залишається очевидним: ключовим елементом гарантій безпеки України є й надалі її власні Збройні сили, зміцнені довгостроковою допомогою партнерів, але без ілюзій щодо того, що хтось інший воюватиме замість України.
Саме на цьому акцентує і Паризька декларація, яка визначає підтримку ЗСУ як центральний елемент системи стримування. У документі наголошується, що «Збройні сили України залишатимуться першою лінією оборони та стримування», а Коаліція зобов’язується забезпечувати їх критично важливою довгостроковою військовою допомогою та озброєнням.
Василь Короткий, Берлін
Фото: Офіс Президента
